Заповідник «Давній галич»

Галицький замок споруджено в середині ХІV ст. Однак його попередника вперше згадують 1114 р. як укріплену цитадель. Археологи вважають, що спочатку це була дерев’яна споруда, яка згодом переросла у міцний замок галицьких князів (ХІІ–ХІV ст.). Польський історик Є. Геленіуш у праці “Розмови про Польську Корону” розповідає: “Галич над самим Дністром має замок старовинний, про початки якого не говорять ні хроністи, ні традиції…” – а далі стверджує, що з занепадом столиці, “один тільки замок над Дністром нагадував давнє значення міста…” Про те, хто і коли знищив княжий дерев’яний замок невідомо. Знаємо тільки, що відбудова замку, як оборонного форпосту Галицького староства, розпочалася у середині ХІV ст., після того, як Галичина і Західна Волинь відійшли до Польщі. Одні історичні джерела приписують будівництво дерев’яно-земляного замку Казимирові Великому, інші стверджують, що твердиню спорудив волинський воєвода Любарт у 1350-1352 рр. У кожному разі відомо, що Галицький замок відбудовували майже ціле сторіччя і з кінця ХІV до ХV ст. він був одним із найбільших в Галичині. Тоді його залога налічувала понад тисячу осіб. У замку було кілька десятків малих гармат, чимало вогнепальної зброї.

Галицький замок 1490 р. штурмувала селянська армія під проводом Мухи, у 1620, 1621 рр. його намагалися здобути татари. Під час визвольної війни українського народу (1648–1654 рр.) твердиню тримала в облозі армія С. Височана, а влітку 1649 р. фортецю здобули війська Б. Хмельницького.

Перебудову замку провів у ХVІІ ст. галицький староста А. Потоцький, який виділив на це 42 тис. злотих. У Постанові сейму від 1658 року зазначено, що А. Потоцький власним коштом відреставрував його: “від землі спорудив нові мури і обвів їх шанцями і редутами чужоземним способом”. План реконструкції розробив італійський інженер Франсуа Корразіні. Перебудований замок мав трикутну форму, охоплював територію 1,7 га, мав дві тераси, три муровані башти по кутах, дев’ять комор, архів гродських і земських актів, канцелярію, приміщення суду. В замку була каплиця св. Катерини.

Наступного удару зазнав Галицький замок під час турецько-польської війни 1676 р. Війська Ібрагіма Шайтан-Паші взяли твердиню. Залога, якою керував комендант Лаховський, майже без бою віддала замок, який турки пограбували і висадили у повітря частину оборонних стін та веж. Згодом замок відбудували, але через розбудову нового міста-фортеці Станіславова галицька твердиня поступово втратила своє оборонне значення і запустіла. Згідно з розпорядженням губернатора 1767 р. частину вцілілих мурів розібрали, а матеріал використали для будівництва міста біля пристані. Руїни, що залишилися від давньої фортеці, бовваніли над Галичем аж до кінця ХХ ст.

Нині Галицький замок охороняє держава. Згідно з Генеральним планом розвитку Національного заповідника “Давній Галич” на 2001-2015 рр. тут ведуть реставраційні роботи. У проекті реставрації цієї національної пам’ятки передбачено відновити вцілілі мури, південнозахідну вежу та каплицю св. Катерини, відтворити оборонну стіну між вежею і каплицею.

Вода у ній цілюща, бо за переказами давала силу і наснагу давньоруським воїнам, робила їх невразливими до ворожих стріл та мечів, а ще надавала їм впевненості у перемозі. Апокрифічні сказання донесли до наших днів легенду про волхва і безіменного князя, який у незапам’ятні часи владарював у Галичі. Одного разу, коли вороги взяли в облогу місто і висохла вода у двох глибоких криницях, оборонці града звернулись до князя з проханням дозволити їм скласти зброю перед ворогами і здатись на їх милість, бо муки спраги геть зламали їхню волю до боротьби. Цілу ніч думав князь, а вранці прийшов до нього старий волхв і попросив до вечора не давати захисникам ніякої відповіді. Перед заходом сонця вивів він князя на схил гори, що був захищений оборонними парканами, і звелів уважно дивитись на те місце, куди впадуть останні промені сонця. Коли впали вони на невелику заглибину, де сиділи стомлені спрагою галицькі воїни, сказав волхв копати тут землю. Взяв князь в одного з воїнів меч, встромив клинок у землю – і вдарило звідти джерело. Залога фортеці була врятована від спраги, вороги не здобули міста, а джерело, яке князь наказав розчистити і обкласти каменем, відтоді почало називатись Княжою криницею.

Напередодні 1100-річного ювілею давнього Галича 1998 року, Княжа криниця святкувала своє друге народження. Львівські реставратори повернули її до нового життя, встановили над джерелом чотириметрову ротонду та увінчали її мідною банею з позолоченим хрестом. Біля криниці упорядкували зручні підходи для відвідувачів, облаштували оглядовий майданчик, який дає змогу оглянути з височини Підгороддя пам’ятки архітектури давньої столиці галицьких князів. Того ж року, на святе Водохрестя, Княжу криницю освятили. Обряд здійснили священики УГКЦ на чолі з єпископом-ординарієм Преосвященним Владикою Софроном Мудрим ЧСВВ.

Ця згадка пов’язана з боротьбою галицьких бояр і міського населення проти угрів 1206 р. У Галичі тоді правив воєвода угорського короля Венедикт. Знущання напасників над міщанами, боярами і духовенством призвело до повстання. Галичани тоді на допомогу запросили пересопницького князя Мстислава Ярославича. Ось що з цього приводу записано в Галицько-Волинському літописі: «Тоді Ілля Шепанович вивів його (князя Мстислава) на Галичину могилу, посміхнувся і сказав до нього: «Княже, Ти вже посидів на Галичиній могилі, то так якби вже й княжив у Галичі», – бо вони посміхалися з нього. (Мстислав) повернувся до Пересопниці. А ми пізніше розкажемо про Галичину могилу і про Галич, який його початок». На жаль, обіцянки своєї літописець так і не виконав...

Славетний історик України М. Грушевський вважав, що в Галичиній могилі міг бути похований засновник Галича. Пошуки могили почалися ще в ХІХ ст. Її шукали серед курганів крилоського лісу в урочищі Діброва, на городищі в с. Пітрич, у Викторівському лісі й на Крилоській горі. І лише наприкінці ХІХ ст. Т. Земенецький дійшов висновку, що Галичина могила – це одинокий курган, що міститься на найвищій точці в урочищі Качків. Могилу досліджували в різні роки Т. Земенецький, Й. Пеленський і Я. Пастернак. Але тільки в 1991–1993 рр., коли за її дослідженням взялася археологічна експедиція під керівництвом В. Барана і Б. Томенчука, було остаточно з’ясовано чи не всі таємниці кургану. Під час розкопок тут в символічному похованні було виявлено рештки спаленого човна-довбанки, спорядження знатного воїна – кинджал, вістря дротика і стріл, три сокири, тесло, позолоту від щита, інші знахідки, які вчені датують Х ст. Стало зрозуміло, що курган (діаметр 26 м) на найвищій точці Крилоського городища (315,8 м) в урочищі Качків – це те саме поховання, про яке згадує літописець, і в якому міг бути похований князь – засновник міста.

Напередодні 1100-літнього ювілею Галича 1998 року, пам’ятку княжої доби Галичину могилу було музеєфіковано за проектом З. Соколовського (Івано-Франківський філіал інституту “Укрзахідпроектреставрація”, і вона стала ще одним унікальним об’єктом Крилоської гори, доповненням до експозиції Музею історії давнього Галича та символом пам’яті про великого будівничого, невідомого засновника стольного міста.

Велику мистецьку цінність становить західний портал, фланкований двома пілястрами та завершений фронтоном, тимпан якого оздоблений різьбленою в камені композицією «Успіння Богородиці». Північний портал оздоблений різьбленими з каменю кронштейнами і завершений трикутним фронтоном, у тимпані якого розміщено емблему реставратора церкви – єпископський герб з літерами І.Ш.Є.Л.Г.К. – А-В, які розшифровуються - Йосип Шумлянський, єпископ Львівський, Галицький, Каменець-Подільський – 1702 рік.

 

Цікаво, що під час відбудови храму Й. Шумлянський віднайшов надмогильну плиту над гробівцем свого славного предка, фундатора Успенської церкви. Її встановлено 1991 р., неподалік центрального входу до святині. На білокамінній плиті викарбовано: «Тут лежит Марко Шумлянський на великих й малих шумлянах дедичний пан, церквисти кафедральной галицкой фундатор, жил лет пе (85) преставился за короля полского» Зигмунта Августа, року Божий АФЛЕ».

На білокам’яних блоках-квадрах, з яких змуровано стіни церкви, є численні графіті – написи видряпані на камені. Більшість з них стосується до ХІІ-ХІІІ ст. Це свідчить про те, що саме ці блоки – залишки катедрального Успенського собору. На час закінчення будівництва у кінці ХVІ ст. церква була чотиристовпною, тринавною, однобанною спорудою розміром 25,8х13,4 м з трьома півкруглими апсидами та прямокутним у плані притвором із заходу.

Як відомо з письмових джерел, баня церкви зазнала значних пошкоджень ще у першій половині ХVІІІ ст. (можливо, через землетрус). У роки Першої світової війни під час артилерійського обстрілу традиційне завершення однобанного чотиристовпного храму обвалилося і дах замінили на чотирисхилий, покритий бляхою, завершений сигнатуркою. У такому вигляді церква простояла до 2001 року, коли розпочали її реставрацію, після якої святиня стала такою, як до 1914 року. Цікаво, що у процесі реставрації церкви було розкопано фундаменти стовпів, які підпирали її баню. Це дало багатий археологічний матеріал. Були знайдені численні фраґменти стінових конструкцій Успенського собору ХІІ ст., елементи кам’яного декору храму, фраґменти фрескового розпису, які нині доповнюють уяву дослідників про зовнішній вигляд і внутрішнє декорування катедрального собору.

Відреставрована Успенська церква сяє на сонці позолоченими хрестами. Чудовою її окрасою є іконостас, який виконав визначний майстер українського живопису початку ХХ ст. Антон Манастирський, а також – Крилоська Чудотворна Ікона Божої Матері. Ориґінальною пам’яткою давньогалицької кам’яної пластики ХІІ ст. є вирізьблене у північній стіні притвору церкви зображення казкової істоти – крилатого змія-грифона.

Пізніше будівництво та декорування храму відбувалось на пожертви князів Яблоновських. Поряд з костелом відбудовували і келії монастиря. З ініціативи наступного власника Більшівців, останнього з роду Яблоновських – князя А. Барнаби, було виготовлено вівтарі та розписано фресками внутрішні стіни костелу. 15 серпня 1777 р. храм освятив Львівський архієпископ К. Цешковський як храм Благовіщення. 
Без сумніву, костел Благовіщення в Більшівцях – це одна з найкрасивіших пам’яток сакрального мистецтва Галичини ХVІІІ ст., що збереглася донині. на основі науково-проектної документації, яку розробили спеціалісти Львівського інституту «Укрзахідпроектреставрація» 2002 року, розпочато реставрацію костелу і монастирського комплексу при ньому.

 

Монастир кармелітів тривічкових збудовано у першій половині ХVІІ ст. на високому пагорбі. Через деякий час його разом з костелом обвели мурованими цегляними стінами. Висота стін місцями досягала двох метрів, а ширина – близько метра. Від монастиря залишився тільки західний корпус келій, східці з підпірними стінами та західна в’їзна споруда. Монастир був сполучений з костелом двома ворітьми: західними і східними. Західні ворота, які розміщені між корпусом келій та костелом, є своєрідною в’їзною спорудою – це ворота-проїзд в одноповерхову сторожку (другий поверх втрачено). Тепер західний корпус келій монастиря – це двоповерхова цегляна споруда, прямокутна в плані, розташована з південного боку костелу на віддалі близько десяти метрів.

У ХІХ ст. монастир кармелітів у Більшівцях був одним із найбільших у Галичині. Про це свідчать документи, які зберігалися в його архіві до початку Першої світової війни. За описом 1788 р., архів налічував 701 том найрізноманітніших матеріалів. Перед початком війни частину документів таємно вивезли до Бернардинського костелу у Львові. Решту документів після закриття храму передали Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника.

Монахи-кармеліти видавали книги, малювали ікони, опікувалися хворими та школою, при монастирі існував притулок для вбогих. До Першої світової війни конвент у Більшівцях був центром римокатолицької парохії. А сьогодні ця пам’ятка архітектури – німий свідок життя та діяльності ченців-кармелітів.